Мне свою дорогу нести. До свидания, друг, не прощай!

ДДТ «Это все»

- Ні, все-таки Місяць. Саме так. Того дня був винен Місяць. Тільки не починай мені про презумпцію невинності: на неї я зважати не буду. Так от, Оресте, він був повний. Тому і винен. Стою я, значить, на вохрі, точніше, сиджу, з аргументом в руках (хороший аргумент, семидесятисантиметрова, зі стальним прутом усередині – таких сьогодні не роблять. У сьогоднішніх ментів дубинки які - як дрючки, об міцну спину можуть і переломитися, а в мене ще армійська, німецька – як прикладешся, то гнеться, набираючи обрисів ворожого хребта). Коли закінчуються слова, то найкращим аргументом буде саме цей (хоча я взагалі за екстремальних умов говорю дуже рідко. Практично не говорю. Я говорю потім. Це проблема будь-якого політичного дискурсу, Оресте – занадто багато балаканини). Так от, сиджу. Місяць, зараза, повний. А гранчак - пустий. Прикро. І це ще одна з причин, чому хочеться щось вчудити. Тут бачу, як на автозупинку якийсь велосипедист чвалає. Повільно, але впевнено.

- Дядя, у Вас насоса нет? А то резина совсем спустила.

Ну все, думаю, «клієнт дозрів». Ще й кацап. Зараз він, як його «резина», спустить. Дух. Я поважно, як міський спеціаліст-агроном, що приїхав у село показувати наукові новації, наближаюся до багажника свого «Москвича», довго вдивляюся у його безмежний простір, зробивши паузу, дістаю звідти дідівську сокиру і говорю нордичним голосом крізь холодну темряву:

- Хлопче, є тільки сокира!

Що було далі, описати навіть камера не зможе. Неначе пінгвін, якого примусили бігти марафонську дистанцію по піску, роблячи 85 кроків у розрахунку на один метр, перечіпаючись об власні ноги та педалі велосипеда, який чомусь їхав попереду нього, хапаючи руками повітря та ламаючи асфальт автозупинки власними зубами, особа з виряченими очима, що чомусь не могла потрапити у ворота автозупинки, надавила на всі пари. А запах парів справді відчувався. Зрозумівши, що чоловікові стало дещо ніяково, я його зупинив:

- Та стій же! Пожартував я. Ось насос, качай свою «резину»!

Хлопець на перший погляд заспокоївся, але виглядав так, неначе його огріли радянською кавомолкою по голові. Підходячи до мене, прикриваючись велосипедом, чоловік протягнув мені неспокійні тремтячі руки, ненароком зачепивши ними мій пах. Насос хлопець зміг узяти з другого разу, бо очима дивився на мою рефлективну фізіономію. А от потрапити на золотник зміг лише з п’ятого разу. По тій же причині. І з качанням теж була проблема. Роблячи якісь броунівські рухи, він, напевно, позбувся навичок поводження з будь-яким видом велосипедної техніки…

… Шпалери на цій кухні були схожі на єгипетські ієрогліфи, а шафа була пофарбована у полову фарбу. Попільничка тут ніколи не була порожньою, а мати – спокійною, бо не переносила запаху цигарок. Люди, що сиділи за столом, в унісон хотіли стати іншими: дід хотів знову бути 15-літнім хлопчаком із розбитими колінами, а пацан напроти хотів собі таку ж сиву бороду та розумні очі, як в діда. І дим. Тільки дим від цигарок, здавалося, міг назавжди поєднати і зв’язати ці два, на перший погляд нічим не поєднувані покоління. Дим неначе усував різницю у півстоліття між двома співрозмовниками, і зараз вони були рівними за спільним столом, спільним келихом, зі спільною Долею.

- Вохра, синку, ніколи не здається…

- Діду, що за «вохра»?

- Воєнізірована охрана! Ти що, думав я просто сиджу в будці і охороняю ринок? З моїм радянсько-спецназівським минулим будь-який підручний засіб автоматично стає зброєю, а її власник – воєнізірованою охраною… А це, синку, сила… Пам’ятаю, возив свого шефа на об’єкт у Балаклаві, то він мені заздрив, що я маю таку хорошу німецьку дубинку, просив подарувати, але я не дав – бо це спогади, а минуле не віддається. І навіть не продається… Саме в той день після дванадцяти годин за кермом ніяк не міг заснути, виходив постійно курити. Третя година ночі була, здається. Там урвище таке, ну ти ж, думаю, знаєш, що таке Крим. Так от, сидить о цій порі на краю 85-метрового урвища якийсь мудило і романтично так ніжками махає, як трирічна дівчинка (може він там і пісеньку якусь під носа мугикав – не знаю, почути важко щось було, до того ж море внизу так шумить і вирує, що змушує будь-кого, хто бачить подібну картину із сидячими на краю урвища веселими ніжками, не думати і не прислухатися до різного роду пісеньок). Ну от я й вирішив окликнути цього дивака:

- Ей, мужик, ти шо, сидиш?

- Сиджу.

- А що ж ти там робиш?

- Нічого.

- Може, помогти?

- Та ні, я сам.

Знаєш, пішов я собі спати, але так і не заснув – все шкребло мене щось, неначе відчуття, коли сусіду видають більше зерна на пай, а той, прекрасно це знаючи, ще й кричить через хвіртку на всю округу, мовляв, гей, Олеже, а скільки тобі зерна дали?! Коротше, на ранок на тому урвищі вже нікого не було… Я подумав: «Хтозна, може й справді треба було допомогти чоловікові…».

- Діду, навіщо ти мені це розказав? – запитав парубок, потягуючи кухоль світлого.

- Та так, Оресте, не знаю. Але думаю, що той мужик згирдлився…

Перехиливши рюмку, очі діда натрапили на в’їдливу муху, що постійно шукала якогось прихистку на пляшці «Біленької». І отак, дивлячись «дальнім світлом», дід почав говорити, неначе звертаючись до цієї мухи, що комфортно облаштувалася на кришечці.

- Здавалося б скільки людині потрібно для щастя, Оресте? Кухоль пива, дах над головою, робота, від якої отримуєш задоволення, пару друзів, які ніколи за будь-яких умов тебе не покинуть. Очі людини, яку кохаєш… Спокій на серці, який стривожують лише творчі хвилювання… Це щастя, хлопче, це саме те щастя, над яким так задумуються і про яке так мріють багато людей. Смерть страшна лише своєю незбагненністю. Страх перед невизначеністю. А чи побачу я знову тих, без кого вже не уявляю свого життя, чи буду займатися тим, що складає основу цього життя, мого призначення, і взагалі, чи буду я тим, ким є зараз, і чи буду взагалі? А якщо й не буду, то що таке небуття? Невже людина під гранітною плитою вже нічого не буде бачити, відчувати, розуміти, усвідомлювати… І як це, бути ніким, чи не бути взагалі, або ж бути у небутті? Але як же так: якби небуття існувало, то воно б уже не було небуттям.. Ці питання мучать найбільше і позбутися їх – марна справа.

Оресте, проблема в тому, що Звідти ще ніхто не повертався. Цьому є два пояснення: або ж Там дуже добре, або ж дуже погано.

Найголовніший порок, а, можливо, і щастя людини - її смертність. Раз... і ти більше не повторишся. Це страх, який базується на нерозумінні того, хто ми є, де ми живемо і що насправді нас оточує. Саме завдяки цим питанням людина приречена жити в страху, невідомості, жити сьогоднішнім днем, цією миттю, просто жити, але не бути об’єктом власного життя.

Хлопче, неважливо, як ти помреш: чи у страшних муках, фізично відчуваючи, як смерть бере тебе за горло, чи помреш ти у глибокій старості з посмішкою на вустах і зарьованими дітьми й онуками навколо, чи просто тебе схопить параліч на тротуарі, або ж міліціонери збиратимуть твої кінцівки, розкидані по дорозі внаслідок ДТП… Не важливо це все, важливо лише те, що смерть – це твоя тінь, від неї не втечеш, навіть забігши у місце, куди не проникають сонячні промені, Кістлява все рівно буде чатувати тебе на виході. Хлопче, боятися потрібно того, що життя твоє схоже на ходьбу по звивистій дорозі, і кожний наступний крок для тебе невідомий: чи втрапиш ти в лайно, чи станеш на м’якенький доглянутий газон. І так всю дорогу, все життя. Боятися треба часу. Це найбільший егоїст. Він єдиний у світі, який ні на кого й ні на що не зважає, він просто йде, і ніхто не здатний його побороти, він робить свою справу і поглинає у свою безодню чергові безпорадні людські голови.

Синку, бійся своєї безпорадності, бійся того, що ти - лише молекула в цьому світі, яка за великим рахунком нічого не значить. Це дуже пихата молекула, яка вважає себе володарем світу, найрозумнішою його частинкою, мало не самим його творцем, але насправді вона – раб, найбезпомічніший, найбезпорадніший із рабів. Але, найголовніше, мій молодий друже, бійся свого страху, який роз’їдає тебе зсередини і ще за життя робить тебе мерцем, а саме буття – нестерпним, ганебним, потворним і безладним. Єдине, на що ти, істота, яка живе на Землі, здатний – це позбутися страху, зумівши подивитися прямо в очі невідомості, як малолітній бовдур, що стрибає із висоти в річку, не знаючи, яка там глибина і яке там дно. Цьому авантюристу байдуже, чи увійде він у воду вільно, чи влаштує своєму мозку рандеву із камінюкою. Він уже Переможець, бо переміг себе, свій страх.

Оресте, ми є заручниками власного ж життя. Ми змушені працювати, заробляти гроші, відпочивати, одружуватись, бо по-іншому не можна… Ми змушені жити. Це наше щастя і прокляття водночас. Якось так склалося, що одного дня мама народила саме нас. Саме ту, а не іншу яйцеклітину запліднив найнаполегливіший сперматозоїд. То що ж таке наше життя? Просто випадковість чи незрозуміла закономірність? Чому ми здатні розмірковувати над подібними проблемами, але не маємо анінайменшої можливості хоча б на йоту наблизитися до розгадки…

Але найголовніше, хлопче, чого тобі не треба боятися – це вміння жити. Просто жити. Жити просто. Це дуже важко, цьому навчаються роками, інколи протягом усього життя, часто – абсолютно безуспішно. Але, не зважаючи на свою слабкість і немічність, у нас є невід’ємне право – право вибору. Ти сам вибираєш той шлях, який приведе тебе до смерті. А що краще: іти у невідомість, мучаючись і страждаючи, чи браво крокувати із голівудською посмішкою на вустах і силою в тілі та серці?

Страшно не помирати, страшно жити і знати, що ти помреш, а ще гірше – часто про це думати.

… Неясно, навіщо дід це розказав, але тепер обидва співрозмовники уже не були тут, на кухні. Хлопець забув про бокал світлого, і теребив у пальцях цигарку, ріжучи її поглядом. Натомість очі під сивими бровами дивилися за вікно у парк… Дід, здавалося б, був уже там, серед кущів, дерев та лавок, і зараз як ніколи відчував власну людськість. Випалена цигарка, покинута між вологим жовтогарячим листям, була німим свідком цієї церемонії. Церемонії прощання з життям. Колишнім життям. Лаковані туфлі повільно ступали, руки, складені разом позад спини, сковували тіло, але не могли ув’язнити душу. Сивочолий просто хотів подивитися. Не споглядати, не досліджувати, не аналізувати, чим він, власне, і займався все своє життя, а саме подивитися.. Он маленький хлопчина летить з гірки, таранячи власними ще зранку чистими і, напевно, новими штаньми осіннє густе листя, десь там закохана пара розгулює собі між деревами, і цим двом людям нічого більше не треба, ніщо більше їх не турбує, окрім зімкнутих рук та час від часу – вуст.

Очі діда були голубі, і лише вони лишилися безпосередніми свідками минулої хвацькості, величі, загартованості, неспокою, тривоги та боротьби. І вони продовжують нести в собі цю іскру. Кохання. Ще такого близького, рідного, справжнього… Страждань. Таких же тяжких, таких життєстверджуючих і таких же відвертих, як сорок років тому.

1 листопада у Палаці Спорту в рамках всеукраїнського проекту «Мир» відбувся концерт ДДТ, Братів Карамазових та ще п’ятьох колективів, відібраних глядацьким інтернет-голосуванням. Проект, головними ініціаторами якого є Брати Карамазови, має на меті збирання коштів на підтримку ветеранів Великої Вітчизняної війни, для чого відкритий спеціальний рахунок в банку та буде проводитися широка рекламна кампанія в пресі. Цього концерту я чекав дуже довго. Ні епідемія, ні свині не змогли поламати мої плани. І головне, що я зрозумів після останнього акорду, який пролунав зі сцени, це те, що справжнє мистецтво, яке приносить насолоду й очищення, геній митця стоїть на порядок вище ідеології, політики, навіть історії.. Цю річ мені допоміг зрозуміти Юра Шевчук. Але про все по порядку.

По-перше, хочеться від щирого серця сказати велике «фе» організаторам. Ви – лузери. Якби не БК та ДДТ, ви впали б мордою в лайно, яке більше ніколи не змогли б відмити зі своєї лицемірної фізіономії. Успіх концерту - цілковита заслуга цих двох колективів, вони врятували організаторів від великої ганьби.

Зауваження щодо організації концерту:

1. Підбір виконавців. «На розігріві» у Братів Карамазових і ДДТ виступали напіваматорські колективи: "Сонцекльош", "Гражданін Топінамбур", "Абразія", "Антитіла", "Комаха". Навіть не критикуючи якість музики та виконання, важко вкладається в голову: як організатори, які повинні бути розумними людьми, дозволили виконання пісень ТАКОЇ тематики на антивоєнному концерті. Коротко: виглядало все так. Спочатку якийсь напівпедераст стрибає з гітарою і вищить своїм педерастичним голосом, а в перерві між педерастами йшли відеоінсталяції унікальних документальних матеріалів, моторошні кадри яких зображали страхіття і жах воєнний років. Тут – «ля-ля-ля», а потім – смерть, голодні діти, ридаючі матері, танки в багнюці. Воєнною тематикою виступах у цих груп навіть не пахло – вони просто хотіли набити собі популярності. Але їм не вистачило розуму усвідомити, що такі концерти – не місце для піару. Цим вони навпаки відштовхнули від себе прихильників справжнього, якісного, не педерастичного року. До речі, на тлі інших представників сучасної дегенеративної молодіжної музики гурт «Антитіла» виглядав більш ніж достойно. Але все ж дуже прикро визнавати, що в нас немає повноцінного гідного українського соціального музичного інтелектуального проекту.

2. Спекуляції на темі переосмислення історичного минулого. Між виступами педерастів із «розігріваючих» груп ведучий концерту неодноразово критикував «неправильних» істориків, які «неправильно» трактують історію ВВВ, цілковито відстоюючи офіційну Кремлівську позицію бачення «нашого спільного» минулого. Але менше з тим, навіть це ми терпіли, адже нам насрати було на всі ці спекуляції: ми чекали ДДТ. Потім на сцену вийшов ветеран зі своєю книжкою «История России» і почав розповідати про Україну і її нехороших істориків. Але і це можна пробачити, тим більше літній людині. Адже ми чекали ДДТ.

3. Але потім мислячі люди зрозуміли всю вершину лицемірства організаторів, головний меседж яких був: «Концерт без політиків». На сцену вийшов Вася Горбаль!!!  Подвійні стандарти публіці не сподобалися. А Горбалю не сподобалася фаланга «факів» із першої фан-зони. Це рок-концерт, тут і послати можуть. Бачили б ви обличчя регіонала… А це панове, свобода слова – хоча б за це Ющенку можна сказати «спасибі». Розрядив обстановку Юра Шевчук, який під час шаленого гудіння та обурення залу вийшов просто, без оголошення, і сказав: «Все уже настроено!.. Здраствуйте, мои дорогие!»

І головне. Про мистецтво.

Брати Карамазови. Український колектив, гідний поваги. Російський рок у їхньому виконанні звучить дуже потужно. Під час «Маленькой стаи» наша фан-зона мало не вибухнула. Із хітів вони заспівали «В облаках», «Космос мертв» та «Добрых дорог». Все решта – пісні з нового альбому. Дякую тобі, Олеже, за якісну музику! Україні є чим пишатися!

ДДТ. Гурт відіграв повноцінний двогодинний концерт. Якість музики, драйв, харизма Шевчука і душевність пісень повністю змили все лайно, яке сипалося на голови глядачів до виступу БК. Виступ ДДТ був схожим на шоу. Пісні йшли одна за другою безперервно, пов’язані у єдиний смисловий ланцюг.

Враження від виступу ДДТ:

-      Надзвичайно якісна і відповідальна робота техніків, світла та спецефектів. Зал то занурювався в абсолютну темряву, то окутувався димом, то не бачив перед собою нічого, окрім страхітливо містичного силуету Юри на тлі світлових променів, що працювали у такт неперевершеної музики. Команда ДДТ має професіоналів, які можуть створити атмосферу, від якої стає моторошно.

-      Юра Шевчук презентував нові пісні гурту та читав свої вірші.

-      Шевчук грав на різних гітарах: акустичній та електро. З електрогітарою Юра виглядав дуже неординарно.

-      Дядя Міша, один із старожилів гурту, виглядав дуже кволо. Не як музикант, а як людина. Андрюхі forzamilan   взагалі спочатку здалося, що то якийсь дєд потєрявся на сцені. Але ні, це дядя Міша, один із символів групи, 66-річний хлопець, що на власній шкірі відчув жахіття війни. Його фізичний стан здався дуже дивним, оскільки ще пару років тому він лихо виплясував в обнімку з Шевчуком на сцені, проламучи каблуками паркет. Роки…

-      ДДТ грав рок. У найповнішому значенні цього слова. Це було щось на зразок Металіки, але в російському форматі. Автору цих рядків, який стояв під сценою напроти колонок, як нікому вдалося відчути справжню силу пісень ДДТ.

-      Під час виконання пісні «А я ввязался в бой» Юра Шевчук здійснив ритуальний танець. Роздягнувшись до голого пуза, він оскаженіло виплясував на сцені. Це було схоже на шаманський танець, обряд ініціації, долучення до чогось глибинного, несвідомого, позаприродного. Те ж саме відбувалося і з нами, глядачами. Особливо весело було споглядати, як Юра в екстазі звалив гітару, підставку для нот разом з нотами і сам хвацько…. нахитнувся на сцену. Думаю, цей танець займе своє почесне місце в історії концертів ДДТ. Будемо чекати на офіційну режисерську версію концерту (але для дуже охочих, в Андрюхи (forzamilan ) є відео цього танцю, зняте на телефон).

-      Шевчук виконав на диво багато хітів. Серед них були «Осень», «Пропавший без вести», «Метель августа», «Ветер» (в унісон із залом), «Не стреляй» (з Братами Карамазовими) і навіть «Что такое осень»! Цю пісню Юра останнім часом виконує все рідше, адже вона дійсно трішки заїжджена. А тут зал навіть не просив, а Юра заспівав – дякую йому за екстаз, який довелося відчути.

-      Під час пісні «Мама, это рок-н-ролл» особисто я вийшов за межі свідомості та самоконтролю. Не пам’ятаю, якій дівчині я відтоптав ноги, як я спирався на Андрюху і високо стрибав, як рвав свою глотку, але все ж не впав. А от від того, як гурт грав «Родина» дійсно хотілося вмерти. Так, саме так. Коли серце вже не на жарт вискакувало з грудей, хотілося дійсно попросити Юру та його друзів перестати грати, бо людські ресурси, такі як мозок, душа, тіло, серце, горлянка та ноги такого не витримають і ти, окрім втрати контролю над свідомістю, втратиш контроль і над своїм тілом. Тому доводилося міцно триматися за огорожу біля сцени, щоб не впасти і не дригатися в епілептичному припадку. Щось подібне зі мною було під час футбольного матчу Дніпро-Гамбург (3:0). Але вчорашні події перевершили будь-що. Такого кайфу і, більше того, оргазму, я ще ніколи не відчував.

У Юри Шевчука є щось надприроднє. Це дійсно "ошибка природи", як влучно говорить він про себе в одному з віршів. На своїх акустичних концертах Юра змушує зал сміятися і ридати. А, збираючи стадіони, він змушує їх ревіти. Він веде діалог з публікою. Він не виступає для неї, а спілкується з нею.

Унікальність феномену ДДТ полягає в тому, що поетичний талант лідера гурту поєднався із якісною музикою. А, враховуючи, що музика - найгоноровіший вид мистецтва, то у поєднанні з класним текстом і божественним голосом руйнуються всі бар'єри між митцем та слухачем. Творчий продукт ДДТ безперешкодно проникає у найпотаємніші закутки душі, серця та мозку думаючої людини. Та й до того ж, хто після Висоцького зміг так розповісти про війну, як це зробив Юра Шевчук?

«Я думаю, что концерт все же удался», - такими словами Шевчук підсумував виступ свого гурту на арені Палацу Спорту. Але якби не ДДТ і Брати Карамазови, то було б з точністю до навпаки. Проект цей називається «Мир». Але без музики БК і ДДТ він би не відбувся, адже їхня музика формує мир насамперед у нашій душі. А це – запорука миру в світі.

Своїм друзям, які волею-неволею не пішли на концерт, я скажу: дарма. Дарма ви не пішли. Адже ви не змогли відчути катарсису.

Цей пост не буде схожим на попередні. Він не є розлогим, ґрунтовним, серйозним, навіть логічним. Але він є. І це не випадково, я думаю. Бажання щось сказати є основним стимулом до того, щоб щось сказати. Тільки прикро, що, коли не можеш підібрати потрібні слова, доводиться користуватися «мильними» категоріями, що наближає думку до статусу «соплів». Але насправді – це не соплі, це Те, що я, зважаючи на власну обмеженість, на даний момент не можу сказати.

Мегаполіс дає комфорт і статус, але ціна цьому надто велика – людська щирість та безкорисливість. Останнім часом все більше звертаю уваги на «дерев’яні» обличчя в метро та маршрутці, а в багатьох помічаю егоїстичну сутність кожного погляду, жесту, слова. Буття, окреслене рамками боротьби за ріст, розвиток, економічний інтерес, перемогу, визначає мерзенний стан людської свідомості. Людина – це істота не політична, не економічна і навіть не розумна. Це істота корислива. До того ж, підла та егоїстична.

З кожним днем все більше розумію, що у більшості моїх однокурсників, багатьох з яких я поважаю, а деяких – навіть люблю, на обличчі надіта маска, за якою – корисливість. Дуже часто хочеться виплутатися із тенет, у які поставила тебе Система, і розкуто поспілкуватися з людиною, у якої за вдаваною увагою та штучною посмішкою не буде думок про конкуренцію, статус, несправедливу оцінку, бажання тебе взути тощо. Поспілкуватися з ровесником, який, не бачачи у тобі конкурента, підсвідомо не хоче бути кращим, а спілкується з тобою просто так – щиро. Поспілкуватися з людиною, у якої за плечима немає підтексту. Важко визнавати, але людей, з якими я можу почувати себе дійсно вільно, розкуто, безтурботно, довірливо, можна перерахувати на пальцях.

Щоб краще зрозуміти, наведу пару прикладів. По-справжньому щасливим я почував себе в ранній юності, коли міг безтурботно по коліна в снігу ганяти м’яча зі своїм другом у 15-градусний мороз, падати, качатися і дуріти. Коли зі сходом сонця виходив з дядьком в садок і збивав нагостреною косою росу з вранішньої трави. Коли брат прив’язував мене на тачанці до мотоцикла і рушав, а я позаду був до всирачки щасливий. Коли дорослішаєш, цінність таких речей втрачається. Напевно, назавжди.

Чим ближче до цивілізації, тим далі від спокою, гармонії та безкорисливості. За постійною боротьбою за виживання мегаполіс не залишає людині часу на життя. Хочеться сховатися від Системи, яка тебе роз’їдає зсередини, разом з тим розуміючи, що поза цією системою ти – хробак. Можливо, саме така і є ціна престижу, багатства, достатку, стабільності? Може, це наша єдина альтернатива – віддати душу Системі, отримавши від неї взамін соціальний статус.

Безмежно щаслива людина – це ідіот. Безкорислива людина – теж ідіот, але Достоєвського. Дуже часто хотілося хоча б трішки побути цим ідіотом, але рано чи пізно Система змушувала мене діяти за принципами Заратустри.

Можливо, саме із-за цього мене останнім часом все більше тягне поспілкуватися з близьким другом (не про роботу, навчання, спільні інтереси – а просто так, серцями), піти в церкву, подзвонити в село матері. Це важко описати і зрозуміти, це треба відчути та прийняти на віру.

Могилянка поступово перетворюється на міф. За останні три роки вона все більше набуває ознак міфічності. Справжня Могилянка – це філософи. Бунтівні філософи. І її вже майже нема. Залишки її ще жевріють в особах нечисленних викладачів та ще менш численніших студентів.

З початком введення нових правил вступу, згідно з якими вирішальну роль при зарахуванні до університету стали відігравати результати ЗНО, Могилянка з кожним роком все більше перетворюється на середньостатистичний ВУЗ із середньостатистичними студентами.

Колишні могилянські тести перевіряли, насамперед, не рівень знань, а вміння мислити, рівень творчих здібностей молодої людини. Тести ж ЗНО визначають не твої знання, а те, задрот ти чи ні. У більшості випадків людина, яка отримала 199 балів по ЗНО, не може і не хоче мислити поза рамками завченої з підручника інформації, точніше, вона не мислить взагалі, вона тупо транслює джерело інформації. Сучасна ситуація все більше перетворює НаУКМА на ботанське кодло. І це бентежить найбільше.

А ще більше турбує те, що заохочують це несусвітне бездумне ботанство багато викладачів, система оцінювання яких базується на принципі «протрандів – отримай галочку!» Не можу повірити, що викладач, розумна людина (не просто освічена, а саме розумна) може допускати практику, коли дєвочки-блондінки на PR-рі трандять про «українську жінку, яка, навіть виносячи сміття, фарбує нігті» як про унікальну рису українського архетипу, та плутають Японію з Киргистаном. А оцінки отримують за вже згадуваним вище принципом дибільних галочок. Важко зрозуміти, чому викладач не помічає, що на перше ж питання творчого характеру, зміст якого прямо не стосується тексту статті, доповідач не може відповісти, бо елементарно сам до кінця не розуміє, що говорить. Це папуга – ретранслятор тексту, який просто не хоче напружуватися над його розумінням. Тут варіантів два: або ж деякі викладачі дійсно не бачать, що виховують безмозгих язиколяпів (бо самі схожі на них), або ж просто з цим миряться, щоб зберегти нерви по закінченню робочого дня.

Горіна на вас нема! Коли знаходиться людина, яка не тільки знає, але й розуміє, і хоче, щоб й інші були хоч трішки схожими на неї, вона приречена на боротьбу. Боротьбу з ботанським кодлом, якому і в голову не може прийти, що тебе змушують думати над тим, що ти говориш, і за це ще й занижують оцінку. Їм і в голову не може прийти, що на парах треба ПРАЦЮВАТИ, а не читати старанно записаний конспект! І ці люди в майбутньому консультуватимуть, працюватимуть, прийматимуть якісь рішення врешті-решт!

Робити щось треба, бо, перефразовуючи класика, піз..ц буде всім сподіванням Могилянки на елітарність свого статусу. Від бунтівних філософів майже не залишилося сліду. Скоро не залишиться сліду й від бренду Могилянки, яка поки що має статус університету «не такого, як всі». Ех, нам би Горіна…

P.S. Знаю, що я не настільки розумний, щоб мати право так критикувати інших студентів, адже й сам частенько грішив ботанським синдромом. Але принаймні я це усвідомив і намагаюся боротися з цим. А багато хто навіть не здогадується про те, що ботанство – це дорога в нікуди.

Але, незважаючи на все, я люблю свій ВУЗ. І я вдячний йому за те, що надає мені право вибору. І можливість бути щасливим.

Якщо Бога нема, то все дозволено?

Я не повстаю проти свого Бога – я світу його не приймаю!

Достоєвський. «Брати Карамазови»

У черговий раз передивився один з моїх улюблених фільмів – «Остров» режисера Павла Лунгіна, де Петро Мамонов зіграв, напевно, одну зі своїх найкращих ролей. «Острів» спонукає на роздуми про співвідношення та домірність понять «Віра» та «Церква», а, дивлячись на головного героя фільму, розумієш всю вагу слова «Людина».

Але навіть не сам фільм, а те, що ним навіяне, є предметом цих декількох абзаців. Ці питання знайомі кожному, але разом з тим їх дуже важко означити - вирвати з потоку свідомості та структурувати у щось більш-менш логічне. Це питання, які не дають мені спокою більшу половину мого життя.

1. Отже, Бог існує як об’єктивна реальність, чи це лише плід нашого штучно створеного світу, іншого, у який ми віримо тільки тому, що нам хочеться, нам потрібно?

2. Чи Бог існує насамперед у самій людині як категорія моральних імперативів, якою ми самі для себе, свідомо чи несвідомо, добровільно чи примусово окреслюємо межі таких понять, як Справедливість, Добро, Зло, Правильне, Неправильне, Чесне, Безчесне, Праведне й Грішне?

3. Проблема віри. Булгаковський Воланд, вершачи долю Берліоза, мовив: «Кожному буде по вірі його». І відправив постраждалого у той світ, у який він вірив, тобто у забуття, Ніщо. Дуже часто у мене і в багатьох моїх друзів, дуже освічених, часто старших і досвідченіших, ніж я, закрадалися сумніви щодо існування загробного життя, навіть враховуючи положення закону збереження енергії: ніщо нізвідки не з’являється і безслідно не зникає. Але разом з тим ці припущення мимоволі викликають жахливий острах: а що як справді ми своєю вірою творимо нову реальність, що якщо саме наша свідомість і є безпосереднім творцем нашої долі, і не лише в цьому житті?

Чорт, який явився одному з братів Карамазових – Івану – сказав теж дуже важливу річ: часто хочеться звільнитися від пут власного розуму та сумнівів і, перетворившись на огрядну купчиху, просто поставити свічку Богу. Просто і без будь-яких роздумів і припущень. Просто віруючи. А віра, як відомо, не потребує жодних доведень, спростувань, аргументації, раціоналізації чи тривоги.

4. У такому разі яка ж цінність самого життя і смерті? Померти – це заснути і не прокинутись, чи смерть як невід’ємна частина життя, черговий його етап? І як змінилося б наше життя, коли б ми знали достеменну відповідь – відповідь на власне життя? Останні два роки я надто часто вдавався до приголомшливо авантюрних вчинків, які інколи ставили під сумнів цінність самого життя, точніше його стабільність, певність, спокій та прогнозованість – якості, які необхідні переважній більшості людей. Чи міг би я прожити інакше, знаючи Відповідь? Поки ж доводиться лише констатувати: Тривога – ось що останнім часом уособлює мою людську сутність.

Коли вже вірити, то вірити щиро і до кінця. Неповна віра, недовіра – це не те, зовсім не те. Але хто ж із нас матиме мужність повірити жертовно, просто і віддано, до кінця? Тоді чого ж нарікати та сподіватися?

5. А що ж далі? Камо градеш? Усім серцем цінуватиму те, що в мене є зараз: моє кохання, моїх рідних, друзів, мою справу, у яку я свято вірю. Це допомагає просто жити, абстрагувавшись від самого життя - пливти, не думаючи про воду. І нехай Господь мені допоможе. А я вже намагатимуся Його не підвести.

P.S. Лейтмотивом фільму Павла Лунгіна є слова пісні, яку співав старець: «Господи, помилуй! Господи, прости! Помоги мне, Боже, на моем пути!»

Останнім часом мені все частіше стає моторошно. Це навіть більше, ніж страх – це безпорадність, щось схоже на те, що розповідав князь Мишкін про відчуття приговореного до страти.

Людина, яка прожила 42 роки… Але ці роки були настільки насичені, настільки чесними, щирими, що забезпечили йому вічне життя. Його ім’я – поряд з класиками. Йому все ж поставили пам’ятники, його твори опублікували без цензурної правки. Так, після його смерті, так, пізно, але не запізно. До того ж, він сам розумів, що звертається, в першу чергу, не до сучасників, а до потомків.

Це мій Висоцький. Чому «мій»? - Тому що в ньому я знаходжу самого себе, творчість цієї людини допомагає відкрити в мені нові обрії, нові сподівання, нову ВІРУ. Цю людину або ж нестерпно не люблять, або ж обожнюють. А це – невід’ємна риса усіх геніальних людей, які ніколи не йшли на компроміс з державою, режимом, власною совістю. Як влучно висловився В. Новиков, Висоцького «в першу чергу цінують ті, хто готовий, як він, роздирати на шматки «душу и рубаху», ходити «по канату, натянутому, как нерв», постійно відчувати недопроявленість власної особистості, відчайдушно запитувати у себе і в світу: «По чьей вине?»…». Висоцький – для тих, хто ставить питання, хто сумнівається, хто бореться. Він – для людей, які здатні «выйти из повеновения», за червоні флажки, адже «жажда жизни сильней». Висоцький – для людей із душою «Циганочки» та коханням, описаним у «Доме хрустальном». Висоцький – для людей, які живуть на розриві аорти.

Висоцький – яскравий приклад людини, яка бачила вади власної держави, але до смерті любила свою країну. І не зрадила їй. Він не став дисидентом, він не виїхав за кордон на постійне проживання (хоча мав таку можливість), адже він був поряд зі своїм народом: «Эти люди мне больше нужны, чем я им».

Висоцький прожив творче, насичене життя, не зупиняючись ні на секунду. Гра в кіно, театрі, гастролі, письменницька діяльність, боротьба з цензурою, алкогольною та наркотичною залежністю, три великих кохання, дві дитини… І врешті-решт він зрозумів, що

Мне есть что спеть, представ перед всевышним,

Мне есть чем оправдаться перед ним.

Дякую Вам, Володимир Семенович! Вашу творчість я збережу і передам своїм дітям. І для мене буде найбільшим щастям, коли якщо не я, то, принаймні, мій син буде схожим на Вас… Дякую Вам за те, що навчили мене, як потрібно жити:

Нет, жить можно, жить нужно и – много:

Пить, страдать, ревновать и любить, -

Не тащиться по жизни убого, -

А дышать ею, петь ее, пить!

Я Доцент! – Поздравляю.

Вот у меня один знакомый - тоже учёный - у него 3 класса образования... А он десятку за полчаса так нарисует - не отличишь от настоящей!

Із к/ф "Джентльмены удачи"

Недавно зовсім випадково до моїх рук потрапив рукопис статті одного науковця, академіка. Не буду називати його ім’я, адже в мені ще залишилися краплі толерантності, а люди обізнані здогадаються, про кого, точніше, про що йде мова. І, знаєте,  коли науковець, академік робить помилки граматичні, синтаксичні, навіть морфологічні , коли мова тексту часто з сухої наукової скочується на «суржик», коли зміст статті «стрибає» від проблеми забруднення довкілля внаслідок вибухів у кар’єрах до необхідності розбудови в Україні високоорганізованого суспільства, суспільства високої політичної культури. Причому не зрозуміло, що саме  хоче сказати автор і, тим більше, що нового чи, принаймні, цікавого і корисного він тут сказав… То, вибачте, це  все є не дуже обнадійливим у питаннях перспектив сучасної української науки. Отож мимоволі ми стали свідками спілкування із псевдонауковцем. Саме про них я й хотів поміркувати. Одразу зазначу, що у цьому нарисі я веду мову лише про ОКРЕМУ категорію науковців. Тому попрошу не уособлювати під нижче наведеними характеристиками всю наукову спільноту, адже ще жевріють в Україні ті сфери наукового життя і ті люди, якими можна пишатися.

Справа в тому, що в Україні науковий ступінь – це немов ознака самореалізації в житті. Людина, трішки посидівши в бібліотеці, завівши знайомства з спільнотою ВАКу, побігавши над оформленням документів, захищається, отримує ступінь… і все. Далі можна нічого не робити. Адже він – представник інтелігенції, еліта нації. Наукова пенсія йому забезпечена. Тепер можна сміливо задирати голову і на кожному шляху перераховувати свої «наукові» звання та, можливо, ступені. Його обличчя тепер «спотворено інтелектом».

            В Україні не результат дослідження, а саме ступінь, вчене звання є самоціллю. Та й суспільство у нас дотепер мислить стереотипами. Досить людині пересічній почути від свого співрозмовника, що він якийсь там кандидат чи, тим більше, академік, то у неї випучуються очі і виникає бажання впасти на коліна і поклонитися цій «богемі». Ці люди не знають, що академік не є навіть науковим ступенем – це вчене звання. А вчене звання надається навіть не ВАКом, а УНІВЕРСИТЕТОМ. Себто будь-який міжнародний зачупижинський університет міжнародної академії зачупижинськознавчих і теоретично-сублімаційних дисциплін при Хоружівській національній філії міжрегіонального інституту глобальних наукових досліджень з проблем мавпознавства може видати будь-кому із своїх співробітників звання «академік». Та хоч і генералісимус.

            А реальних результатів досліджень української науки немає. Ліниві науковці поховалися по своїм інститутам і роблять вигляд, що щось роблять. А насправді вони топчуться на одному місці і живуть від зарплати до зарплати. І бундючливо насупуються, перераховуючи студентам свої «корочки». В Європі подібних українським науково-дослідних «інститутів» немає. Всі дослідження проводяться при університетах. І єдиний показник для науковця – не звання, а його реальні досягнення та авторитет. Якщо людина, вибачте на слові, ні чорта не робить, а лише стоїть і щось нетверезо торочить студентській аудиторії, то він автоматично втрачає повагу у колег – мастодонтів у сфері науки. Що автоматично тягне за собою втрату наукового ступеня.

            Української науки у сучасному, європейському розумінні цього слова наразі немає. Вона «блюється» псевдонауковцями із корочкою на руках, які проводять нікому не потрібні псевдонаукові дослідження, друкуючись у профільних журналах, які ніхто не читає. Це паразити суспільства. А справжній науковець повинен бути самовідданим, жертовним.

            Людей, які реально живуть для науки, людей, які мислять і хочуть мислити, які, чорт забирай, геніальні, можна на пальцях перерахувати. Натомість дуже багато залишається саме всякого наукового непотребу, який, полизавши підошви перед ВАКом, отримав ступінь, і полизавши підовши керівництва власного університету – посаду. На цьому наукові інновації закінчуються. Єдина прикрість для таких людей – це необхідність періодично друкуватися. А, враховуючи, що жоден авторитетний європейський науковий журнал їх не надрукує, створюються власні видання типу «Вісник національного науково-дослідного інституту з проблем дослідження якості українських теоретичних розробок у галузі практичного мавпознавста в аспекті поведінки дикорогих мавп у шлюбний період». (я свідомо заради власної безпеки не буду вказувати реальних прототипів цих «наукових» видань, але, думаю, ви можете здогадатись про що йде мова).

            Отже, до чого ми приходимо?

            Перше. Є люди, які живуть заради науки, і які мають дійсно РЕЗУЛЬТАТИ своєї наукової діяльності, які роблять свій внесок у розвиток світової науки. Це люди розумні. НЕ ЛЮДИ, ЯКІ ВМІЮТЬ ПИСАТИ ДИСЕРТАЦІЇ, СТАРАННО ПЕРЕПИСУЮЧИ СВОЇХ ПОПЕРЕДНИКІВ, а люди дійсно розумні. Здебільшого вони виїжджають за кордон. І правильно роблять.

Друге. Разом з тим наукова спільнота «кишить» людьми, для яких саме корочка є самоціллю. Їхні «дослідження» нікому не потрібні. Та й самі вони, якщо чесно… також. Але все ж в Україні залишаються дійсно хороші науковці. І треба подякувати Богу, що я навчаюся в університеті, де більшість науковців – люди з великої літери.

Третє. Я не хотів, щоб у когось виникло враження про мою хронічну нелюбов до вітчизняної науки чи, боронь Боже, науковців. Українська наука є, але не як цілісний моноліт, а як СУКУПНІСТЬ ОКРЕМИХ ГЕНІАЛЬНИХ, РОЗУМНИХ, ШАРЯЩИХ ВИКЛАДАЧІВ, У ЯКИХ НА КОЖНІЙ ЛЕКЦІЇ АНШЛАГИ. Разом з тим я просто хотів вказати на найбільш проблемні сфери українського наукового життя, які ще можна виправити.
            Четверте. Наша подальша доля більшою чи меншою мірою буде пов’язана з наукою. І дуже хотілося б, щоб більшість наших випускників дійсно були щирими науковцями, а не людьми, які вміють писати реферати.

Как человек широких взглядов, он не мог

обойти вопросов текущей политики

І.Ільф і Є.Петров «Золотой теленок»

«Політика»… Слово, на якому залишені століттями створені людьми нашарування забобонів, передсудів, уявлень, думок, прокльонів. Кожен вкладає у це поняття щось своє – своє, у якому присутня власна особлива доля негативізму. Політика – явище всім добре відоме, кожен чув це слово, дехто може навіть його розтлумачити. Але те, що, здавалося, розуміє кожен (хоч і по-своєму, але розуміє), водночас становить собою своєрідну terra incognita. Це схоже на річ, яку, тримаючи в руках, ідентифікуєш, але ОСМИСЛИТИ, зрозуміти її зміст, суть не можеш.

Політика – сфера життя, в яку дуже хочеться потрапити. Це не просто цікаве заняття, подібно збиранню марок чи колекціонуванню плюшевих ведмедиків, це навіть не різновид професії, подібно бухгалтеру чи гідромеліоратору. Це окремий вимір життя. Особливість цього виміру полягає в тому, що однаково існують люди, які відхрещуються від нього, як від чорта, і ті, хто бажає за будь-яку ціну стати невід’ємною частиною цього виміру. Інколи - навіть підкорити його.

Людина, яка потрапляє в цей вимір, позбавляється чогось первинного, непорочного, безпосереднього, людського. Політика – страшна сила: вона відбирає сили. Людям, слабким духом (інколи і тілом), довго там не протриматися. Це світ, в якому виживають авантюристи, особи, здатні йти на ризик; ті, хто в певний час за певних обставин можуть притуплювати (якщо не «зарубувати» взагалі) у собі інстинкт самозбереження та будь-які інші людські болі, недоліки, вади. Люди, які потрапили і, головне, вижили, а, виживши, адаптувалися у політичному світі – не особливі. Вони інші. Адже кожна людина може навчитися забивати цвяхи, водити автомобіль (краще чи рахуючи всі стовпи на дорогах), працювати на землі (професійно чи абияк), забивати футбольного м’яча у ворота (свої чи чужі), але не кожна людина може стати достойною частиною світу політики. Цей світ потребує вміння мислити: глобально, локально, просто мозком, але МИСЛИТИ. Діяльність у політичному середовищі поєднує в собі стратегічне мислення генерала; самозреченість та відважність рядового солдата-патріота; трудоголізм, ретельність, старанність середньостатистичного небритого інформатика; творчий вибух худого голодного художника; покірність васала; олімпійський спокій та витримку; кусливість собаки; очі боксера, які перед самим боєм вивчають суперника напроти себе; нерви психолога; харизму та експресію вусатого диктатора і, нарешті, хитрість та пронозливість лисиці. Добавте в цей коктейль невеличкий  (ну зовсім невеличкий) нервовий розлад – і отримаєте портрет справжнього політичного бійця, який має великий шанс сподобатися народу.

-         Тебя как, сразу прикончить, или желаешь помучиться?

-         Лучше, конечно, помучиться

                                          (Із к/ф «Белое солнце пустыни»)

 Світ політики не пробачає помилок. Інколи він нагадує акробата, який рухається по тонкому канату на висоті кількох десятків метрів без будь-якої страховки. Тут кожна помилка, кожна навіть секундна втрата пильності, витримки та самовладання може призвести до того, що у кращому разі цей парубок більше не буде бігати по канатах. І коли він, не дай Боже, зірветься, у нього вже ніхто не буде запитувати про причини падіння: чи то тремтіння в ногах, чи вітер північний, чи муха в оці, чи спогади про дівчину, яка його кинула, – всім буде байдуже ЧОМУ, їх цікавитиме лише сам результат. Ти зірвався, отже, ти слабкий. Тваринницькі закони, де виживає сильніший і, що дуже часто забувають вказати в підручниках, хитріший – невід’ємний атрибут політики як явища, діагнозу, як би його не намагалися «оморалізувати». Адже у самому слові «політика» вже міститься сентенція боротьби – тієї, що має на меті повне декласування суперника та досягнення висоти, влади, статусу.

Коли людина хоче увійти в двері, за якими – світ політики, вона, відчинивши їх, бачить перед собою лише густий туман. Туман, який виїдає очі, не дозволяючи нічого розгледіти. Ти, трішки вагаючись, починаєш рухатися і не знаєш, на якому кроці твоя нога або, не дай Боже, голова, натрапить на якусь пастку. Це неначе прогулянка у кімнаті жаху, де щосекунди очікуєш на те, що якась потвора з явно неінтелігентним виразом обличчя звідкілясь вискочить і почне тебе нахабно коцати. Лише велика внутрішня впевненість, вміння долати сумнів і страх дозволяють ступати по цьому нерівному шляху, уникаючи якомога більшої кількості небезпек. А якщо не вдається – то гідно переборювати їх.

Справжній політик, політик у значенні первинному, високому, елітному, не звульгаризованому, свідомо хоче потрапити у вир політичного життя не з власних егоїстичних міркувань, не через прагнення до багатства, влади, безпеки, захисту перед законом, тобто, говорячи сучасною мовою, «не для понтів». Політик з великої літери йде в політику тому, що він ХОЧЕ туди піти, відчуває незрозуміле бажання, природний потяг, подібний до статевого, який підказує йому що шукати, яким бути і як діяти. Таких людей – в середині яких політика сидить на безумовно рефлекторному рівні – не дуже багато, але вони є. При чому тут не важливо, чи заплямують вони власну совість, чи залишаться чесними перед собою і перед людьми – тут просто важливо те, що такі люди не бачать себе в будь-якій іншій життєвій ролі, окрім ролі політика. Політика для них стає булгаковським морфієм – річчю, що руйнує життя, але одночасно з цим дає людині бажання жити, наділяючи її новими силами та буттєвою наснагою. Для таких людей політика – це захоплюючий серіал, де розрізнення між політиками та кіноакторами відчувалося дуже слабо. Так, політика для декого - це наркотик – у найпрямішому розумінні цього слова.

Політична сфера життя людства – це велика і дуже цікава гра зі своїми тактичними та стратегічними ходами й цілями. Стати учасником цієї гри, яка інколи (а це «інколи» стається досить часто) може набувати нечесних форм – не просто цікаво, це дуже цікаво. Це щось подібне до розгадування кросвордів чи розв’язування складних логічних математичних задач, де конче необхідні такі якості, як спритність думки, логічне причинно-наслідкове мислення, спокій, внутрішня витриманість. Але відповідальність за свідоме чи несвідоме прийняття хибного рішення, трактування суспільно-політичної дійсності тут дуже велика.

Я мзду не беру: мне за державу обидно…

                                   (Із к/ф «Белое солнце пустыни»)

 Міркуючи про сутність політичного виміру і небезпеки, які він у собі таїть, варто наголосити, що світ політики – це не лише «політики», це ще й науковці, які працюють у цій сфері. Їхні функції, радикально відрізняючись, перебувають в інших площинах. Справжній політик – це людина дії, він не має права на сумнів. Ця людина керується винятково раціональним розумом, діючи в залежності від політичної доцільності. У той же час для справжнього науковця головною мотивацією роботи в політичній сфері є саме бажання служити суспільству, а не зводити його на манівці, бажання відкривати людям очі, щоб вони не помилялися, не розлютовувалися, а РОЗУМІЛИ. «Не плакати, не сміятися, а розуміти» (Спіноза). Розуміли час та країну, в якій вони живуть, визначали ту систему суспільно-політичних, соціокультурних, геополітичних координат, в якій доводиться жити і працювати, усвідомлювали ДІЙСНІСТЬ. Саме так: в ідеалі політолог повинен віддзеркалювати об’єктивний стан речей, інколи із несподіваного, незвичного для загалу ракурсу, але у будь-якому разі - ДІЙСНІСТЬ. Для цього потрібно піднятися над обставинами, які потребують аналізу, а не стати їх частиною, поглянути на них з «третьої позиції», подивитися на політичний світ окулярами самого світу, стати над людиною і над світом, в якому вона живе, звільнившись таким чином від будь-яких обмежень та умовностей. Але, звичайно, ця концепція об’єктивності зовсім не означає, що розглядати політичні процеси з точки зору антропоцентричних вимірів неприпустимо. Навпаки, так і повинно бути, адже, як наголошував уже, на жаль, покійний викладач Києво-Могилянської академії C. Рябов, політична наука – це, насамперед, наука про людину, яка живе в умовах політики. Тому ті люди, які хочуть не лише збагатитися, а, насамперед, допомогти суспільству, розглядають політичну науку як справу, яку  хочеш і мусиш робити. Причому мусиш не тому, що хочеш, а тому, що МУСИШ.

Свежесть бывает только одна - первая, она же и последняя

                                          (М.Булгаков: «Мастер и Маргарита»)

 Якщо чесно, то працювати справді хочеться. Тим паче, є над чим. Сьогодні сприйняття політики стало настільки звульгаризованим, а бруду, з яким справедливо й не справедливо ототожнюють політику, стало настільки багато, що виникає потреба закочувати рукава й чистити ці авгієві стайні. Сьогодні, здається, слова «політик», «політика» не можуть сприйматися в народі інакше, аніж лайливі, і цей народ можна зрозуміти. Тому необхідність очищення політики, якщо не повністю і власноруч, то хоча б частково і спільними зусиллями, сьогодні є нагальною. І, звісно ж, не хочеться стати ще одним «homo politics», який ще більше загидить вже без того загиджену політику, а, насамперед, homo moralis, який зміг би долучитися до потрібної справи її оморалізації, щоб  Аристотелева характеристика політики як найблагороднішого рівня пізнання стала справді адекватною, відповідною нашому часу.

Знаєте, не знаю від чого - чи то від того, що сьогодні цілий день сиджу над редагуванням тексту книги свого шефа, чи то від того, що вже три дні пожинаю плоди самотності у холодному гуртожитку, - хочеться з кимось поділитися чимось. Можливо, це "щось" можна назвати часткою моєї душі. Отож почну із вражень, які будуть розкидані хаотично, неструктуровано, системного зв'язку між якими шукати не слід.
            1. Враження перше. Знаєте, за що я вдячний Могилянці, що вона навчила мене думати. Ні, дійсно, за ці два роки я виріс на дві голови, мене навчили тому, чого я не міг отримати в школі за 11 років - мене навчили ДУМАТИ. Ще мене навчили працювати з інформацією. Ну, про те, що, дякуючи Могилянці, я навчився списувати, недосипати, взагалі не спати, відчувати, що таке стан, коли ось-ось здохнеш від нервового чи інтелектуального перенапруження - про це я згадувати не буду.

2. Якщо чесно, то єдиний зв'язок із Покровкою (моїм рідним селищем), який у мене залишився - це мама і мій Учитель музики. Серйозно. Останнім часом все більш усвідомлюю, що, приїжджаючи в Покровку, мене гнітить її атмосфера, її життя, її рух, її люди. Я ТАМ ЧУЖИЙ. Мені чужа її філософія. Проблема в іншому - чи допоможе мені Господь отримати можливість стати корінним жителем Києва (причому слово "корінний" я вживаю у конкретному розумінні - коли є власна квартира). А, враховуючи сучасний стан і порядок речей, досягнути цього можна буде тільки з Божою поміччю.
            3. Я зрозумів, що життя - доволі цинічна й абсурдна штука. Не знаю, як це пояснити, як показати на пальцях. Це можна тільки відчути. Давайте все ж спробую проілюструвати цю думку прикладами.
            ПРИКЛАД 1. В минулому році, між вереснем і груднем місяцем, коли я, зелений першокурсник лише втягувався в навчальний процес Могилянки, я вважав себе дибілом, а всіх навколо - Богами. Тепер же бачу зовсім іншу тенденцію, у великій мірі протилежну. І що? Від усвідомлення того, що я розумний, що можу вчитися, можу втерти носа більшості зубрилкам, мені легше не стало. Навпаки, важче. Важко від того, що більшість із усього, що робиться не лише в нас в Могилянці, а й цілій країні – робиться через жопу. І багато людей, якщо не більшість, навчаються теж через жопу. А потім ці люди посідають адміністративні посади, і ми знову ж таки дивуємося, чому в нас в країні все робиться через жопу. А тому що жопа –це наше природнє середовище існування, бо в нормальній державі ми жити ніколи не будемо. Більше того, ніколи не вміли.

ПРИКЛАД 2. В цьому році я отримав те, про що дуже часто просив Бога - справжнє кохання і хорошу роботу. Кохання дійсно справжнє - це вже не утопічні сопливо-чуттєві екзистенції хлопчика-першокурсника, а думка дорослого, загартованого, тверезого чоловіка, який розчарувався у самому понятті "кохання" і жінках як основних його носіях. Розчарувався тому, що зрозумів. А все, що розумієш, починає тебе розчаровувати. Але все ж я отримав те, про що мріяв - мене покохали... (та що там говорити - ви розумні люди і самі все зрозумієте, тому епітети, метафори та художні прийоми будуть тут зайвими). І друге - я отримав роботу. Точніше, СТАТУС. Бо робота - це річ, яка теоретично має приносити гроші. А у моєму випадку - це статус (хоч-не-хоч, а приємно відчувати себе єдиним із другокурсників, який працює у ВРУ - Верховній Раді України). І що? Мені від чого легше? Так, приємніше - не буду заперечувати, але аж ніяк не легше. Ось зараз я сиджу собі в гуртожитку на Троєщині, усвідомлюю те, що Бог мені подарував найкращу у світі дівчину (найкраща, бо вона моя) і хороший як на студента-другокурсника статус. І мені сумно. Сумно тому, що я не знаю ЧОМУ, я не знаю СУТНОСТІ людського існування. Звісно, я мрію про статус, багатство, визнання, здоров'я - але від цього мені теж не стане легше. Чому? Бо я не знаю відповіді на питання ЧОМУ? Кинувся у Ніцше - думав, буде легше. Але стало ще важче. Почав критикувати чистий розум разом із Кантом - але і це не задовольнило душевної прірви, які наповнена питанням ЧОМУ? Я хочу ВІДЧУТИ своє життя, але не виходить.
ПРИКЛАД 3. Справа в тому, що власне життя людина створює сама для себе. Тобто окреслює якісь штучні орієнтири (робота, дівчата, секс, відпочинок, друзі, п'янки і т.п.), орієнтуючись на які, живе. А насправді усе ж набагато складніше. Штучні свята, які ми створюємо для себе, діти, яких ми народжуємо, музичні виконавці, зображення яких чіпляємо на стінах, політики, яких ми обсираємо, а потім покірно йдемо на вибори і голосуємо - це все ІЛЮЗІЯ. Це той світ, який ми створюємо для себе, щоб НЕ ЗДОХНУТИ ВІД НЕРОЗУМІННЯ істинності нашого буття...

Думаю, той, хто дочитав це до кінця – справді мій друг, адже пересічній людині дуже важко витримати таке, особливо коли його так багато))

До зустрічі)

Тот, которому я предназначен,

улыбнулся и поднял ружье…

В.Высоцкий

Оптичний приціл давав повну картину того, що відбувається. Тверда, трішки волохата рука тримала те, без чого вже не уявляла собі життя – сестричку СГД – снайперську гвинтівку Драгунова. Міміка солдата не виражала жодних ознак занепокоєння: нервові тут довго не живуть. Соломинка у його роті грайливо витанцьовувала, трагічно не потрапляючи у такт музики симфонії часу. Очі (вони були такими блакитними, бо підміняли собою небо, коли воно огорталося темними хмарами) дивилися в оптичний приціл з ненавистю, виправданою, справедливою, непохитною. Ці очі багато чого встигли побачити. Десь там, у їхній таємничій глибині, неначе кінохроніка, відбилася смерть. Її віддзеркалення спостерігалося не лише в тужливих очах – воно було у кожній зморшці на обличчі, у кожній передчасно посивілій волосині, у тих сльозах, які скінчились…

Починалося змагання, де один із його учасників навіть не здогадувався, що бере в ньому участь. Хижак і здобич – такими домінантами у цей момент керувався Всесвіт. Хижак уже звикся зі своєю вдачею, тепер у нього не з’являлося аніскілечки сумніву, що він – хижак. Це була його ніша. Вимушена, але та, яка вже встигла стати природною. Зазвичай здобич цього хижака – товста, з лисиною, з портфелем і з важливими документами в ньому. Здобич першого ґатунку. Вона, здобич, заслужила на те, щоб прийняти участь у цьому змаганні. Так вважала сестричка СГД.

Здавалося, ніщо, навіть сам Господь Бог, не зможе зрушити з місця приціл, який натрапив на ворога. Ця гвинтівка ще ніколи не давала збою. Тим паче не дасть у такий відповідальний та святий момент. Обережний рух зняв гвинтівку із запобіжника – серце на хвильку завмерло: зараз навіть воно не повинно заважати своїм набридливим гуркотом…

… Полум’я, що виникло від удару бойка по капсулю, запалило пороховий заряд. Величезна кількість нагрітих газів і собі нагнітали сталеву ауру ствола, збільшуючись в об’ємі та створюючи високий тиск. Під цим тиском куля калібру 7,62 мм зсунулася з місця, врізалася у нарізи ствола та набула обертального руху. Порох горів, а в каналі ствола збільшувалася кількість пекучих газів, що за останні два роки обпекли не одну душу, створюючи загрозливу задимлену і водночас полегшену атмосферу миттєвої смерті. Куля набирала швидкість, розкручуючись, мов дзиґа. І ось вона покидає набридливий темний простір, у який була запроторена двадцять хвилин тому, і, захопивши за собою розжарені гази, організовує їм зустріч із запиленим повітрям, утворюючи яскраве святкове полум’я та звук, подібний до феєрверка.

Зараз вона володарка світу. Перед нею всі рівні, а суд її найсправедливіший. В усякому разі вона в цьому впевнена. Вона пронизує, наче гострий ніж м’яке черево, повітря, невблаганно збільшуючи свою швидкість. Залишаються лічені метри до зустрічі з теплою плоттю, покопирсатися в якій куди більші радість та задоволення, ніж перебувати у сталевому та космічно незворушному каналі ствола. Здавалося, миттєво пронизаний епітелій сам нічого не встиг зрозуміти. Тканини організму, немов вервечка, потягнулися услід за кулею, що вперто наближалася до своєї мети – головного життєвого насоса. Зараз їй байдуже, що насос цей відпрацював трохи більше двох десятків років і ще не встиг втратити свій товарний вигляд та термін придатності. Вона – володарка, і тільки їй надано право вирішувати, кому працювати, а кому – ні. В районі середньої частини хребта утворився ще один отвір, крізь який куля, так і не встигнувши насолодитися теплою кров’ю плоті, благополучно вийшла з тіла назовні. Її місія виконана. Заради неї, заради наскрізного поранення ворожої наволочі з утворенням вхідного і вихідного отворів, куля принесла себе в жертву. Вона – герой.

Думаю, для шановного читача не буде відкриттям той факт, що особливістю студентського гуртожитку є його радикальна відмінність від гуртожитку звичайного, в якому, приміром, можуть жити працівники певного заводу, фабрики, чи підприємства – звісно, в тому разі, якщо директор вище зазначених осередків працевлаштування простого люду не програє власну обитель у карти своєму товаришу по капіталу. Так от, гуртожиток студентський – незвичайний гуртожиток, навіть трішки незвичний. Чи варто описувати всі його принади, всю його особливість, винятковість, своєрідну приреченість на щастя, яка в ньому панує, коли можна описати лише двері.

Двері кімнати гуртожитку – особлива річ, ці двері також радикально відрізняються від, приміром, дверей у коридорах Верховної Ради чи, тим більше, вхідних дверей до квартири Василя Степановича, електрика з будинку напроти. Двері ж гуртожитку мають своє певне символічне значення. По-перше, замок на таких дверях ніколи довго не тримається у зв’язку з тим, що він дуже, навіть надто часто піддається жорстоким, але виправданим актам вандалізму з боку вже тренованої ноги студента-сусіда по блоку, адже дуже часто стоїть на заваді проникненню в оселю не лише вище зазначеного сусіда, але інколи і самої господарки. По-друге, вони, двері, ніколи не бувають гладенькими й новими на вигляд через те, що дартс – важливий, а для декого – незамінний атрибут студентської гуртожиткової кімнати - гордо возвеличується на внутрішній стороні дверей, створюючи потенційну загрозу для гостей, бажаних чи небажаних, які вирішили відвідати господарку оселі в час, відведений для тренувань влучності та гострозорості. Неможливо точно і достовірно описати інший, зовнішній бік таких дверей, адже у кожного студента, в залежності від його внутрішньої конституції, смаків, уподобань, світогляду та життєво-побутової філософії, на цій частині висять надписи та малюнки найрізноманітнішого змісту: від «Зайшовши, не забуть посміхнутись» до «Обережно, зараза!» При цьому малюнки, які органічно супроводжують, доповнюючи собою ці та багато інших з етичних мотивів не зазначених нами надписів, мають художню цінність та свідчать про хороші художні та естетичні смаки власника кімнати (хоча «власник» у цьому випадку звучить непомірно пафосно, оскільки це гуртожиток, і справжнім власником і господарем тут є не університет, і не держава, а, насамперед, завідуючий господарським відділом, у народі – просто комендант, у якого є ключі від усіх кімнат, чим він, власне кажучи, брутально користується, заходячи в будь-який час доби без стуку до студента будь-якої статі, при цьому не враховуючи у якому внутрішньому чи, важливіше, зовнішньому стані знаходиться вище зазначена жертва яєчні та сесії.

І ось одного разу в такі двері постукали. Стук звичайний, який не міг в принципі передвіщати якоїсь біди чи непоправної шкоди… Ні, все ж таки буде дилетантством і свідченням повної неграмотності, неосвіченості і, страшніше, некомпетентності з нашого боку назвати цей стук «звичайним». Це було щось на зразок конспіративного зв’язку, адже обидві людини, які знаходилися по різні боки дверей, чудово знали цей стук, і, почувши його, у жителя цієї кімнати на обличчі з’являлася посмішка. «Тук-тук-тук» – і все ставало зрозуміло. Короткі, відривисті звуки, створювані кісточкою вказівного пальця правої руки, були схожі на саме життя: коротке, меланхолійне, відривисте. І сьогодні сталося так, як завжди. Покоцані від футболу ноги переступили поріг гарної, суто дівочої кімнати. Сподіваюсь, шановний читач пробачить нам, але все ж тут варто зазначити про існування концептуальної відмінності між хлоп’ячими та дівчачими кімнатами в гуртожитку. Звісно, дуже рідко трапляються випадки, коли вони мало чим відрізняються, бо цей факт свідчить насамперед про особливу, неформальну натуру хлопця чи дівчини, саме в цьому разі ми можемо  стати свідками стирання будь-яких внутрішньо-етичних і чуттєво-емоційних граней між хлопцем і дівчиною, єдине, що буде ідентифікувати подібних осіб зі своєю природженою статтю – це зовнішні ознаки, які теж, бувають випадки, дуже важко розрізнити. Але розглядати винятки ми не будемо, адже, як правило, вигляд кімнати, її інтер’єр, наповненість шаф та шухляд і взагалі сама аура, яка тут панує, безсумнівно свідчили про «дівчачість» цієї кімнати.

Гостю, кому, неначе патент, належав цей стук, були тут раді. Здавалося, тут його знали все життя, неначе він є одним із членів сім’ї, який постійно, починаючи зранку, маячить в тебе перед очима, нахабно сідає з тобою за один стіл, вільно, без будь-яких мук сумління підходить до холодильника, причому в будь-який час доби, і цинічно бере звідти все, що забажає його членосімейська душа. І ти, розуміючи все це, сприймаєш цей факт спокійно, навіть покірно, неначе щось у цьому житті має бути визначеним, природнім, таким, яким воно є, і противитися цьому зовсім не хочеться. Так от, цей баламут теж здавався таким самим. Незважаючи на те, що пройшов лише рік відтоді, коли він вперше побачив її на парі з української мови, білявку, красуню, з довгими ніжками, з ніжними, витонченими, дуже правильними і, що вразило його найбільше, природно жіночними рисами обличчя, він почав себе поводити як нормальний здоровий незакомплексований вісімнадцятирічний юнак… Коли б цю істоію, шановний читачу, писав письменник-романтик вісімнадцятого століття, то в цьому б абзаці вживалися такі з дитинства нам знайомі слова і словосполучення як «кохання з першого погляду», «пристрасть», «порочні думки», «спраглий погляд очей», «неземна усмішка богині», «зранене серце», «неприборкана душа», «внутрішнє запаморочення», «непорочне тіло», «кармінові вуста», «білі, як льон, локони», «осина талія» тощо. Але не будемо забувати, що, живучи в ХХІ столітті, наше завдання – відповідати всім його вимогам, порядкам і забаганкам, інакше соціум визнає нас неадекватними або ж, не дай Боже, неадаптованими до суспільного життя. Звісно, не можна однозначно стверджувати, що вище перелічені слова та словосполучення не мали місце у нашому випадку… Але вже сталося так, як сталося, і наш герой зрозумів, що відтепер потрібно себе поводити відповідно до ситуації, що склалася, і не інакше. Просто так було ПОТРІБНО, він навіть не знав чому, він просто це відчував.

 З цього моменту цей моторний парубок усвідомив одну важливу життєву мудрість і почав дякувати приводам за те, що вони існують. Так, саме приводам, але не тим, що в машинах – за що їм можна дякувати – а тим, які дозволяють нам щось зробити. Наприклад, хтось може зайти до ЖЕКу під приводом поваленого дерева під під’їздом, хтось може завести розмову з приємною людиною на вулиці під приводом погоди чи незнання місцевого часу або ж, рідше, традицій. Хлопець, надушений, з букетом троянд, може прийти до однокласниці під приводом «польоту» її Віндоуса… Але в будь-якому разі привід у цьому житті – невід’ємна частина світогляду кожної нормальної, адекватної своєму часу людини. Враховуючи своє положення і соціальний статус, єдиним можливим приводом для героя, щоб завести знайомство з красунею, було навчання. І глибоко в серці він дякував тій людині, яка придумала цю цікаву, нехитру й на перший погляд звичайну, повсякденну штуку – навчання.

Але в цей день чи, пак, вечір, як і два-три місяці перед цим, хлопець міг собі дозволити переступати поріг цієї оселі під будь-яким, навіть найбезглуздішим, приводом. Або ж, що бувало частіше, просто, без приводу. І, що дуже важливо, цим він не викликав анінайменшого обурення чи образи з боку тієї, що волею-неволею змушена була його приймати. Навіть навпаки, його приходи віщували маленьке, але приємне свято – такий момент, з яких і складається наше життя, в сукупності ж вони дають гримучу суміш під назвою «щастя».

-         Привіт!

-         Привіт!..

Цей ритуал, здавалося б, нічим не відрізнявся від мільйонів, які кожного дня відбуваються на вулицях нашого міста і його околицях, але лише автору відомо, з якою інтонацією, з якою працею мімічних м’язів і м’язів серця наші герої провели вище згаданий містичний обряд. Достеменно це важко описати, здається, навіть неможливо, тому будемо сподіватися на твою, шановний читачу, інтуїцію та уяву.

Дівчина, як завжди, сиділа за комп’ютером – ще одним невід’ємним атрибутом сучасного студента і сучасного гуртожитку. Цей набір плат і мікросхем іноді допомагав зробити роботу,  яку від тебе вимагали прискіпливі викладачі, а частіше просто вбивав той час, який прийнято називати «нудьгою». Адже сам факт сидіння за комп’ютером, навіть не важливо, щоб твої руки та мозок щось там робили, просто сам факт СИДІННЯ автоматично свідчив про те, що студент не гуляє, він постійно зайнятий, і на такі речі, як сходити в магазин по туалетний папір або ж поприбирати в себе в кімнаті, у нього катастрофічно не вистачає часу. Життя у постійному цейтноті, нічого не вдієш…

Так от, цього разу дівчина саме СИДІЛА за комп’ютером. Здавалося, вона чогось чекала, скоріше за все, саме цього – «тук-тук-тук» – ніжного, неспокійного, віщуючого радість, пророкуючого настання того щасливого моменту, з яких, як уже наголошувалося, в сукупності і складається наше щастя.

            Саме в таких випадках люди намагаються обійти це горезвісне питання «чому?» І дівчина теж не хотіла на нього відповідати, вона просто відчувала, що чогось, точніше, когось в цей момент не вистачає у її невеличкій кімнатці, і що зараз її очікування справдяться. Посмішка, яка зустріла завзяту фізіономію на порозі, безсумнівно свідчила про те, що вона знала, що він прийде. Щось на зразок «ось, а я тебе давно чекаю, чому так довго не забігав?» Не важливо, що ці дві людини жили в одному будинку, навіть на одному поверсі, адже це «забігання» за останній рік перетворилося на традицію. Причому «забігав» постійно саме він, а вона завжди, ну не зовсім, але останні три місяці – точно, зустрічала його такою, трішки загадковою, але щирою, сердечною, сімейною посмішкою. Коли ж він декілька днів не відстукував у її двері своє фірмове «тук-тук-тук», вона знала, що в нього або ж якісь проблеми, або ж він дуже зайнятий, або, скоріш за все, вештається ночами з якоюсь симпатичною безтурботною дівчинкою. І подумки вона посміхалася, але все ж з нетерпінням чекала на той момент, коли ввечері його ноги подолають відстань від одного кінця поверху до іншого, а руки, м’язисті, спортивні, постукають у двері, так просто й так лагідно… «тук-тук-тук».

            Хлопця вражало наповал її волосся. Воно було довге, пряме, світле, але щось у собі приховувало, якась сила тягнула до дівчини і постійно змушувала непомітно наближатися до крісла, обережно обіймати її за талію, щоб хоча б на мить відчути дотиком щоки ніжність цього волосся. Вона бачила, що за вдаваною безшабашністю, впевненістю, королівською величчю, парубоцькою хвацькістю, з якою хлопець обіймав її талію, коли вона сиділа за комп’ютером і щось йому розказувала, - за цим усім ховається шалений, просто незбагненний дитячий трепет. Вона доводила вже достатньо досвідченого у багатьох життєвих аспектах хлопця до того підліткового стану, коли, йдучи додому зі школи поряд із однокласницею, намагаєшся видавити з себе щось розумне, дотепне, чимось її вразити, але в думках лише одне: яка ж вона гарна, як же я хочу, щоб вона була моєю, і чому я такий малий, а цій принцесі подобаються хлопці постарше. А в серці в цей час перекриваються клапани, і воно стікає кров’ю…

            І вона, знаючи все це, кожного дня, точніше, вечора, з нетерпінням чекала на нього. Та й він, розуміючи, що, напевно, в такі моменти з боку схожий на малолітнього ідіота, все рівно не міг не зайти в цю кімнату. Це як щодня їсти, ходити в туалет, розмовляти з людьми… це є наше життя, без цього неможливо. От і він не міг.

            - Як діли? – саме так зверталися його вуста до її очей, автоматично, як завжди, і цей раз не став винятком.

- Добре, заходь… а ти як? – і в цей час вона по-особливому ніяковіла, неначе відчувала перед собою якусь незрозумілу провину, і її очі на пару секунд опускалися на підлогу.

Диван у кімнаті був новий, широкий і просторний. Він займав майже всю її площу, а тому здавався більше на полігон, а не на студентське ліжко-місце. На ньому акуратно сиділи плюшеві та лохматі зайці, білочки та ведмедики, і хлопчина їх добре впізнавав, адже сам годинами задовбував продавців, вибираючи підходящу іграшку, щоб подарувати їй. Роблячи це, він чудово розумів усю безкорисність, недоладність своєї справи, але не міг по-іншому. Тепер, тобто сьогодні, він мав усі права заходити в кімнату з пустими руками, безцеремонно падаючи на її диван і зухвало дивлячись в її світло-зелені очі. Він їх обожнював. І від цього був не менш бажаним гостем у цій кімнаті.

-         Чим займаєшся?

-         Та так, сиджу, в Інтернеті…

В цей час він часто згадував безсонні ночі, проведені разом з нею. Коли він швидко сяк-так закінчував свою роботу, біг в її кімнату і допомагав робити домашні завдання, розв’язувати дурні безглузді задачі з економіки, писати реферат, ессе… Він пам’ятав ті несфокусовані очі, запаморочені зґвалтовані мізки, слабість в ногах і руках від частого і довгого неспання і картав себе за це. Картав за те, що він не може по-іншому. Але безмежно цьому радів. Він просто хотів віддавати, і робив це бездоганно. Вона, розуміючи це, а вона все розуміла, трішки ніяковіла, посміхалася, казала просте, але до граничної межі ніжне «Дякую», і для нього не було нічого кращого і приємнішого, ніч бачити ці вуста, які так класно вміють говорити «Дякую…». Часто він знесилений падав у ліжко, подумки дуже сильно матюкаючись, але все ж через пару годин прокидався і зранку намагався все доробити, щоб вона, напівсонна, відкривши йому двері, отримала вже зроблену роботу. Він просто хотів побачити її таку, природну, розхристану, в легенькому халатику, з безладом на голові, із сонливо-ніжною посмішкою на вустах, які в черговий раз особливим тембром скажуть йому це янгольське «Дякую»…

- Поставити чаю?.. – і її ручки, не чекаючи відповіді, швидко потягнулись до чайника…

… А було й зовсім смішно, коли вона сама «викликала» його до себе, схвильовано сказавши в схухавку, що в неї в хаті ЧП. Тоді він миттєво прибіг до її кімнати і, побачивши загадкову невинну посмішку, зрозумів, що нічого серйозного, власне кажучи, не сталося. Просто курка, яку колись прямо з води вкинули в морозилку, замерзла, здавалося б, навіки, і вперто не хотіла покидати свою морозяну обитель… Вона, дивлячись, як хлопець із усією відвагою веде боротьбу з куркою і холодильником, як, розбиваючи свої натреновані кулаки об замерзлий лід, намагається звільнити курку з льодяного полону, як, уже мокрий до нитки, самовіддано, самозречено напрягав м’язи свого тіла, випинаючи його солідний рельєф, намагаючись ломити, трощити всі перешкоди, які стали на заваді студентському обіду. Він, стікаючи потом, уже сам хапався за живіт і плакав, частково від того, як безгрішно і щиро вона сміялася, частково від того, який у нього зараз романтичний вигляд, але найбільше від того, що на блоці жоден хлопець не вийшов з кімнати на скажені звуки, які свідчили про стук кулака в заморожену курку і в холодильник взагалі. Він, регочучи (так відверто хлопець міг дозволити сміятися лише зі своїм вітчимом та з нею) говорив: «Тут у вас живуть справжні мужики… Здається, дівчину ґвалтуватимуть, а вони все рівно не повиходять із своїх кімнат!» А вона бачила в ньому справжнього чоловіка. Ще не достатньо дорослого, але вже бачила. Особлива повага відобразилася в її очах, коли курка, покоцана, побита, із краплями крові від пораненого кулака була визволена з морозилки. Напевно, такими щасливими ні він, ні вона, ні ця курка себе давно не відчували…

-         Тобі, як завжди, зелений без цукру?..

-         Киця, ну звичайно, ще б цього тобі не знати…

А про нього вона знала дійсно все. Усі таємниці його душі були їй відомі. Разом, на цьому дивані-полігоні, вони могли говорити скільки завгодно і про що завгодно. І в цей час ці створіння як ніколи були схожі на брата й сестру, чоловіка й дружину… Його не хвилювало те, що про неї він не знає майже нічого, а лише те, що здогадується сам і те, чого вона не захотіла від нього приховати. Він приречено, наївно ділився з нею всім, що було в нього на серці, на розумі й на душі. Просто тому, що відчував: окрім неї в нього по-справжньому тут нікого немає. Й не було. Вони говорили про секс настільки вільно, що коли б зробити стенограму цих бесід, можна подумати, що це два юних парубка, ковтаючи слину, розказують один одному про те, як вона класно кінчила, в якій позі йому було найприємніше або ж як професійно вона вміє це робити… Він і вона могли відкрито, не соромлячись, зриваючи животи сміятися над фразами «не туди попав», «фальстарт»,  «надто розігнався», «жовта картка за симуляцію», «передчасний фініш», при цьому не відчуваючи жодного збентеження. Так, як вона, його ніхто не розумів. А так, як він, на неї ніхто ніколи не дивився. І ніхто, крім нього, так ніжно не називав її по імені, ніхто не був з нею такий відкритий, безкорисний, щирий, ввічливий, чесний, відвертий, невибагливий, як він. Він був «своїм» у найповнішому розумінні цього слова…

- Послухай цю пісню, це одна з київських груп, знайомі мого хлопця, у них студія в гаражі… Правда класно?..

Колонки в її кімнаті ніколи не замовкали. Ні, одного разу вони все ж замовкли, але ситуацію вдалося швидко виправити: він приніс їй свої, відбрехуючись тим, що у нього є класний подовжувач до навушників, та й взагалі ця апаратура потрібна більше їй, аніж йому… Але завше, почувши слово «хлопець», йому враз хотілося розтрощити ці колонки об… свою, ну звісно ж свою, не її, голову… Від безпорадності, від неможливості змінити ситуацію, від того, що родився на два-три роки пізніше, ніж потрібно… Але не міг же він бути винним у тому, що їй подобаються старші, високі, чорноволосі, з хорошою роботою, бажано на власному авто, столичні. Поки що під жодну з цих категорій наш юнак не підпадав. «Коли б на два роки старше, вона була б моєю…»

Він дуже любив готувати. У цій невигадливій справі крилася якась таїна, змушуючи серце в грудях тріпотіти під час того, як пальці вправно справлялися з ножем, який у свою чергу професійно розбирався з картоплею та цибулею. І що б він не готував, він робив це для неї. Вісімнадцять років кулінарія була для нього terra incognita, але в цей час та, заради якої він готував, надихала його, перетворюючи на найкращого шеф-кухаря в світі. Саме дякуючи їй, він навчився підбирати вино. У супермаркеті, мандруючи повз вітрину з винами, він думав про неї і прислухався до свого серця. Можливо, відразу, а, може, через кілька хвилин воно йому наказувало щось на кшталт: «Зупинитись і простягнути руку ось за ціє-є-єю пляшкою». Наш герой знав, що серце не може говорити, ну, в тому сенсі, в якому ми розуміємо поняття «говорити». Але він безвідмовно виконував те, що підказував його пульсуючий жмут м’язів у грудях. І він ніколи не помилявся. А вона щиро, абсолютно серйозно, без будь-якої іронії стверджувала, що нічого смачнішого в житті не куштувала й не пила.

Коли цей дивакуватий хлопець проходив через увесь коридор поверху з імпровізованим підносом у вигляді полички з-під шафи, на якому професійно розміщувалися смачні страви та охолоджене вино, весь зустрічний люд знав: у неї свято, точніше, вони святкують. І ця картина сприймалася так, неначе подібне відбувалося в гуртожитку завжди. Завжди існував він, який готував і жив, і вона, заради якої він усе це робить…

… Він вслухався у звуки, які, за попередньою інформацією, записувалися в гаражі, і пильно дивився на неї. Вона ж кивала головою в такт музиці, і, без жодних думок, просто дивилася на нього. Лише інколи цю ідилію переривали її запитання «Класно, правда?» або ж коментарі на зразок «Єдине, що їм потрібно, - це хороший спонсор, а далі все піде, як по маслу». Для нас залишиться невідомим, чи розуміла вона тоді, що його, сільського хлопця із блакитними очима, що сидить напроти неї, в цей час доля перспективної групи мало обходить…

… У цій кімнаті він вперше отримав життєвий досвід розбивання кокоса за допомогою молотка й викрутки. Тут він не раз знаходив собі притулок, коли його оселя наповнювалася димом трави і веселими, завзятими, в ейфорії цілуючими один одному дупу  сокамерниками (так лагідно він називав тих, з ким йому випала нелегка, але щаслива доля ділити дорогу столичну житлову площу). Тут він вперше в житті напився, після чого танцював з нею на балконі о другій годині ночі, а потім блював далі, ніж бачив, і вона теж щиро і з розумінням розділяла його долю. Тут, за декілька сот кілометрів від рідної хати, він вперше відчув атмосферу домашнього тепла й затишку. Ці стіни, точніше, те, що в них відбувалося, допомогли йому зрозуміти, що таке справжня вірність, самовідданість та  безкорисливість. Тут, поряд з нею, він навчився забувати все, чхати на цей світ і просто насолоджуватися життям, радіти кожній миті, кожній секунді, а, отже, у сукупності цих секунд, відчувати себе щасливим…

- Сонечко, прикрути звук, мені треба дещо тобі сказати…

- Що сталося? – і цей голос нагадав йому про материнську турботу, яку він колись відчував, хворіючи грипом і цілодобово лежачи на дивані перед чорно-білим екраном телевізора, у якому здорові дядьки бігали у футбол…

- Я завтра їду… лечу… в Америку. На півроку. На заробітки. Сьогодні ходив у деканат, владнав усі справи з навчанням… Все в порядку, там нормальні люди сидять, обійшлося без проблем. Так от, я прийшов попрощатись…

Не очікуючи на таку раптову новину, вона відчула себе розгубленою, винною і чомусь засоромленою. І знову її очі потупилися в підлогу.

- Ясно… Ну що ж, молодець, що наважився, вітаю, я ніколи в тобі не сумнівалася…

Далі він уже нічого не чув, лише вуста, що невпевнено ворушилися, свідчили про те, що вона ще щось говорить, але що саме – він уже не чув.

- Ну добре, киць, я пішов… - сказав він, піднімаючись з дивану. В цей час його пронизав острах, що цим він перебив її на півслові, але оскільки не чув жодного з її слів і хотів скоріше покинути кімнату, то не міг стриматися.

 Він, вперше за останній рік збентежений і сконфужений, зробив кілька незграбних рухів, які свідчили про бажання обійняти її. Але раптом вона, як сполохана пташка, перша кинулася йому на плечі. Він відчув легке дихання тіла через шовкову сукню, і від цього його кинуло в жар. Руки затремтіли, губи ворушилися, неначе у риби, викинутої на берег, але не могли промовити ні слова. Миттєво в її очах з’явився блиск. Вона суворо, неначе вчителька, піднесла палець до його вуст, не наказуючи, а благаючи нічого не говорити, і крізь все це на волю пробивалися єдині невиразні безладні слова, які він видавлював із себе: «Так, як … тебе… я… нікого…». Вона, міцно закривши долонькою рот, молила його зупинитись. Вона притулилася своїми мокрими і солоними щоками до його обличчя, міцно вчепилася в його тіло, водночас і не підпускачи до себе, але й не відпускаючи ні на крок. Вона розридалася. Його обличчя, схилене над її локонами, таранила єдина сльоза, яку він, докладаючи всіх зусиль, все ж не зміг спинити. Вона неначе ошаленіла і в цей час була схожа на голодну ведмедицю, яку випустили з клітки. Дівчина із проривним грудним стоном впилася своїми пазурами у спину, пристрасно кусаючи його губи, саме кусаючи, і зірвала з нього чорну футболку, яка до цього їй дуже подобалася. Його охопила якась незрозуміла, незбагненна злість, злість на неї, злість за те, що вона весь цей рік ховалася, стримувалася, не підпускала до себе, жила в заборонах, які створила сама ж собі. Злість ця налила м’язи рук, які тут же підхопили дівчину за сідниці, змушуючи її долоні обвивати його шию, а ноги – стегна. Вони кусалися, а не цілувалися, і цим демонстрували ненависть одне до одного… Вона його ненавиділа за те ставлення, яке відчувала до себе, він же ладен був убити її за слова про свого хлопця, якого вона дуже кохає, а себе – за інтимні подробиці власного сексуального життя, якими ділився з нею довгими вечорами… Він кусав її за те, що вона так і не позбулася шкідливої звички курити під час п’янок, а вона його – за те, що дивився на неї таким спопеляючим поглядом, від якого хотілося провалитися крізь землю. Але зараз він повалив її на диван, грубо, безцеремонно, неначе поводився із дешевою повією, а не з дівчиною своєї мрії, дамою серця. Вона закрила очі, легенько прикусила свою нижню губу і хотіла, щоб він її взяв, і чим швидше, тим краще, чим жорсткіше, тим краще…

            На його душі лежав камінь. Неначе якась невидима сила стиснула серце, що прискорено калатало, і не відпускала, єхидно посміхаючись. Він відчув пустку в своїй душі. Його думки не хвилювали питання Добра і Зла, Честі і Совісті, Справедливості та Людяності. В цей час його взагалі нічого не хвилювало. Він дивився скляними очима крізь скляне вікно на пожовкле листя, що педантично і нахабно спускалося з дерев, на сірі хмари, що своєю масою нависли над землею, на їдку мжичку, що своєю огидністю діставала до всіх фібр його душі, на собаку Сірка, що вже починав труситися від осіннього холоду.

            Ці пейзажі не викликали в нього жодних емоцій. А очі, які дивилися на все це, були скляні. Пустка. Він нічого не думав, ні про що не переживав, його не хвилювала навіть негодована кішка, що вже три години з лагідно-жалібною злістю нявчала під вікном, просячись увійти до теплої квартири. Але його барабанні перетинки коливалися лише від вітру, що свистів і не зрозуміло для чого бив кватирку в кімнаті.

            По дорозі, закриваючись від дощу, ходили напівзігнуті метушливі люди, мокрі та заклопотані, і в кожного були якісь справи, кожен кудись поспішав. Але що йому було до тих людей? Він сидить у кімнаті, теплій, затишній, а вони там бігають. Не маючи цілі, хаотично, беззмістовно, несвідомо, під акомпанемент осіннього грому, що дуже точно потрапляв у такт музики його душі.

            Над усе хотілося виблювати. Нудота, викликана таким станом речей, оволоділа всім його тілом.

А за вікном продовжує труситися від холоду Сірко, нахабно нявкати кішка, педантично падати листя.

            “Нехай труситься, нехай нявкає, нехай падає”, - пролунало десь глибоко у його підсвідомості.

            Блискавка, що розривала небо, здавалася йому містично сильною, здатною покорити Всесвіт, нагнати страх на всіх живих тварюк на планеті.

            Життя прекрасне. Але тут він не знайшов собі місця. Тут він відчуває себе розчарованим, непотрібним, пригнобленим, осоромленим,  переможеним. Він, нічого не розуміючи, намагався знайти хоч якийсь сенс у тому, що його оточує, що він кожен день бачить, що відчуває, до чого торкається, до чого хоче прагнути. Але ці пошуки в кінці-кінців приносили йому лише розпач та образу. Образу на життя, яку тримало у собі його слабке серце, зроблене з м’яса. Тепер він бачить лише один світ – світ жорстокості, несправедливості, вульгарності, тупості, ідіотизму, морального занепаду, світ, який повстав проти нього. Над його душею учинили наругу. Тепер вона схожа на шматок м’яса, який потрапив у зуби голодним бродячим псам. Душа ця зґвалтована і, розуміючи це, більше не хоче боротися. Цей світ виявився сильнішим за неї.

Кімната почала тиснути на його свідомість, чотири стіни здалися йому найжорстокішими тиранами на цій планеті. Його очі повільно злипалися, навантаження на спинку крісла ставало дедалі більшим, ноги почали наливатися свинцем – але сон, спокійний, безжалісний, вперто не хотів брати під свою владу цю душу. Пусту душу.

            За вікном була пізня осінь… Змучені очі дивилися на цю діру у просторі як на останній порятунок, як на те, що відкриває тобі шлях у інший світ. Кращий світ. Здавалося, за тим вікном знаходилася Вічність…

            А перед тією Вічністю на твердому шкіряному кріслі, що уже довгий час було для нього машиною для тортур, сидить загнаний звір, що хоче вирватися на волю, знаючи, що вже ніколи її не побачить. Звір цей відчуває, що ті, хто його загнав, сильніші від нього. Йому навіть не хочеться спробувати їм опиратися – надто багато сил витрачено. Він молодий, але надто виснажений.

Життя… Його не можна побачити, до нього не можна доторкнутися, інколи ти навіть його не відчуваєш. Але його треба ПРОЖИТИ. Навіщо?.. Чому?.. За що?!.

Для того, щоб боротися, перемагати, програвати і знову починати все спочатку?!

            Високе антикварне дзеркало у своєму відображенні показало Дійсність. Сувору дійсність. Тепер тут було видно Переможеного. “І що далі!” – запитувала ця Дійсність. Сильна рука (незрозуміло, де у ній взялося стільки сили) жорстким та хльостким ударом перетворила Дійсність на суцільні скалки. Це була відповідь серця на поставлене питання.

            Його мозок був схожий на лікаря, який у безвиході хоче набити пику своєму вередливому пацієнту – душі – за те, що хворий не хоче піддаватися лікуванню. Причому абсолютно свідомо. Лікар давно опустив руки…

Чоловіки також плачуть, і їхній плач здебільшого є трагічним і безжалісним, він перетворює колись сильного фізично і духовно чоловіка на беззахисне немовля, що, залишившись сам на сам із своїм життям, було викинуте матір’ю-нелюдом у контейнер для сміття, потрапивши у великий світ, який живе за тваринницькими законами. Душа просила сліз, але їх не було… Господи, якби його в цей момент врятувало  б гучне, щиросердечне, міцне, холерико-істеричне, безконтрольне,  справжнє чоловіче  РИДАННЯ! Коли колотиш себе кулаками по дурному баняку, намагаючись вибити з нього всі непотрібні  деструктивні мізки, коли шмарклі розтікаються по всьому обличчю, коли смакові рецептори язика відчувають солоно-гіркий присмак сліз, слідом з якими з твого тіла виходить інший духовний непотріб, що протягом тривалого часу накопичувався і з’їдав зсередини всю твою занадто гріховну сутність. Душа просила сліз, але їх не було…

            - Навіщо?.. Щоб насолоджуватись, радіти, а потім знову сумувати і плакати? Щоб допомагати, творити добро і чекати доки черговий покидьок з веселою гримасою плюне тобі в обличчя? Навіщо? Щоб любити рідних, кохану, дітей, водночас боячись їхньої смерті? Щоб заробити гроші і в черговий раз їх витратити? Щоб зустрічати Новий рік і знову рік чекати нового? Щоб вірити, а потім зневіритись? Навіщо?.. Щоб працювати, терпіти, переживати, досліджувати, творити, писати, мислити, знаючи, що твій труп вкинуть у ту ж саму землю, що і труп алкоголіка, дурня чи серійного вбивці, і всіх будуть їсти однаковісінькі хробаки? Господи!.. Жити…

            Він загубив свою дорогу в житті – і його лякали моторошні темні хащі невизначеності. При цьому сам він не зійшов зі своєї дороги – цей шлях затоптали інші звірі з темної хащі, зумовивши ступор у його життєвому  просуванні. Роздоріжжя, але всі дороги тепер не його, і жодна з них не зможе задовольнити хоча б елементарних потреб колись сильної людини, воїна, якому від долі дістався дар-прокляття: бачити дефекти навколишнього світу. Воїн, який не боявся боротися проти цих дефектів, і єдине, що змогло його зупинити – затоптана дорога…

 Йому остаточно набридло в черговий раз переконувати себе та інших у геніальності, різнобарвності та божественності цього світу, глибоко в душі розуміючи його абсурдність. Тепер він точно втратив координати чи якісь інші життєві орієнтири – сенс того, що його оточує, був для нього вкритий мороком. Що таке Доля, а що таке Людина? Чому Людина в усіх своїх бідах, негараздах, невдачах, моральних падіннях звинувачує Долю, натомість в разі Перемоги, Успіху, досягнення мети всі лаври віддає виключно собі та своїй наполегливості та працьовитості? Чому Людина праведна, коли називає себе гріховною, і гріховна, коли називає себе праведною? Навіщо жити по правилам, які ми самі для себе створили? Чому у житті так багато “чому?” і чому у світі так багато зрозумілого водночас? Що таке мораль, а що таке Закон? Що…

 Пройдуть роки. Десятки, сотні. Майбутнім поколінням буде, м’яко кажучи, байдуже, що жив колись на світі такий чоловік. Може, на місці кладовища, де, перетворюючись на органіку, розкладатиметься його труп, побудують черговий житловий будинок, і нові його жителі розважатимуться у власних домівках, можливо, навіть не знаючи, що під їхніми ногами лежать залишки цього чоловіка, який працював, досліджував, творив, писав, мислив, а тепер навіки закатаний під товстий фундамент міського житлового будинку. А нові люди продовжуватимуть вечеряти, йти на роботу, кохатися, відпочивати, випивати. Розгоратимуться нові війни, політики продовжуватимуть щось ділити, лихварі – рахувати гроші, жінки – народжувати дітей, які, в свою чергу, також, як і їхні забуті предки, ходитимуть до школи, товаришуватимуть, будуть сваритися, відчуватимуть, що таке перше кохання, перший секс, конфлікти з батьками, самостійне життя. Нічого не зміниться. А чоловіка, того, що закатаний під фундамент житлового будинку, вже не буде. Люди продовжуватимуть вирішувати глобальні проблеми людства, інтелігенція в черговий раз розводитиме дискусії на актуальні теми, селяни оброблятимуть землю і лаятимуть  діючу владу, підприємці отримуватимуть капітал, а вчителі – навчатимуть. Філософи мислитимуть. Вчені робитимуть нові геніальні відкриття, роблячи світ більш зрозумілим, композитори писатимуть нові геніальні твори, зцілюючи душу людини високим мистецтвом, робітники… Все буде так, як є сьогодні, але чоловіка, закатаного під фундамент житлового будинку, вже не буде. На жаль чи на щастя. Який же тоді сенс у цьому всьому?!

            Цього дня найзапекліший у світі песиміст здавався на його тлі найщасливішою людиною.

            Биття серця відчувалося по всьому тілу, губи злісно кусали одна одну до крові, тіло, налите свинцем, не відчувало жодних зовнішніх подразників і руки хотіли вирвати останні залишки уже негустого рано посивілого волосся на голові.

            Це вже не був чоловік. Це було щось гумове, побите, понівечене, закріпачене, покинуте, сплюндроване… Бездуховна, безчуттєва, безталанна  істота, яка НЕ ХОЧЕ. Чого не хоче? НІЧОГО. Цю істоту з’їдали зсередини щури, повільно, але докорінно.

            Нервова система зникла з його тіла, неначе була вражена нейротоксинами смертельно-отруйної змії під назвою Життя.

            Життя… Воно схоже на величезний гучний потяг, що їде у напрямку своєї кінцевої зупинки. Він несеться на всіх парах і ти розумієш, що це є  фатальний потяг. Ти можеш чіплятися за нього зубами, дряпати нігтями, щоб хоч якось зробити хід тихшим і відтягнути прибуття ешелону на кінцеву зупинку, але ці спроби будуть марними: Машиніст, якого ти ніколи не бачив, неупереджений. Щоб ти не робив: страждав, радів, писав, майстрував, кохав чи ненавидів – потяг довезе тебе до неминучої кінцевої зупинки. І твоїм прокляттям є чекати на неї. А, може, не чекати? Може, краще відкрити двері і покинути вагон, звільнившись від цього нелегкого тягара – бути пасажиром? Десь же мають бути потяги з набагато кращим сервісом?

            Зціпивши зуби, закриті очі, знесилене тіло, пропаща душа видавили з найглибших глибин людської підсвідомості позаземний рик і лише одне слово: “Навіщо?!”

            Миттю ноги принесли його тіло до вікна. Йому хотілося подумки напустити на цю просочену гріхом Землю Всесвітній потоп, закрити очі і, знову відкривши їх, побачити новий світ. Але він побачив ту ж саму картину. Там, внизу, досі метушливо бігають заклопотані люди, нявчать та б’ються бездомні коти, співають п’яниці по шинках. Десь там, у будинку навпроти, чоловік із жінкою займаються коханням, юнак благальним пропащим поглядом дивиться на однокласницю, яку запросив на чай…Сонце не могло зігріти цю картину теплим промінням, яке б врятувало від палички Коха, яку хтось в черговий раз десь підхопить у якомусь вологому місці, де брудні хлопчаки б’ють один одному пики.

            Сухі, глибокі очі дивилися на все це і запитували: “Навіщо?.. насолоджуватись, щоб страждати, любити, щоб зненавидіти, жити тільки тому, що повинен жити. Жити, щоб померти…”

            Стиснуте горло не дало йому вдихнути повні груди повітря. Мімічні м’язи почали активно скорочуватись від нестачі кисню. Туман… Рука зціпила свою силу в кулак, тестостерон ударив у голову величезною силою, викликавши в уже хворобливій, фантасмагоричній уяві Її образ. Образ Свободи…

            … Обережний, але дуже рвучкий, різкий стук дверей струмом пройшов крізь його тіло й мозок. Не те щоб злякані, але вражені несподіванкою очі нависали над скрипучим шкіряним кріслом, намагаючись повернутися до дійсності. Стук у двері ставав дедалі впевненішим, нахабнішим, наполегливішим. Дуже важко було втримати голову, яку конвульсивно тіпало, а очі не могли сфокусуватися, щоб віднайти двері, від яких ідуть ці магічні звуки. Рефлективно тіло подалося вперед, але раптом він помітив, що шкіряні обійми крісла зовсім не хочуть відпускати його нічим не примітний зад. Наростаючий стук давав зрозуміти, що гепають уже не кісточками пальців, а чимось важчим і масивнішим: кулаком, або ж ногою, або ж головою, або, що маловірогідно, колодою. Олімпійські потуги все ж перемогли буржуазне крісло, визволивши досі дезорієнтовану постать, направляючи її до звуку. Важко сказати, скільки часу зайняв марш-кидок від крісла до дверей, але коли рука вхопилася за ручку замка, жодного стуку вже не було. Але потрібно було відчинити. Безсумнівно. На порозі стояла постать. Отак собі стояла, просто і невимушено, як тільки може стояти звичайна середньостатистична людська постать. З усього, що могли бачити й усвідомлювати його очі та свідомість, можна було зрозуміти, що це дівчина. Хоча б тому, що постать мала довге чорне закручене волосся, вузькі білі плечі, які обережно й романтично відкривалися з під стрейчевої футболочки, набедрені джинси і туфлі, які були на каблуках. Звісно, всі ці факти не могли свідчити достовірно про стать особи, якби не чоловіче серце, яке почало верещати в його грудях, так, як верещить стодвадцятикілограмова свиня, коли відчуває холодне сталеве лезо у своїх грудній клітці…

-         Привіт. Я до тебе. Можна?..

Очі напроти звузилися, м’язи на кутиках рота набули невигадливих обрисів, обперта об дверний косяк рука сама себе утримувала від непередбачених дій. Його голова нахилилася до рівня шиї, а очі намагалися віднайти щось подібне напроти себе, але її блакитні ґудзики вперто ховалися від цього. погляду. Нарешті рука, вільна від дверного косяка, спокійно припідняла її підборіддя, і він, натрапивши нарешті на її зрадливі очі, промовив: «Ну що... заходь...»